Як це працює

Ви телефонуєте й розповідаєте про стан близької людини. Ми питаємо конкретне: чи ходить сама, чи їсть без допомоги, чи орієнтується в часі й місці, чи спить уночі, які діагнози, що написано у виписці.

Це не анкета заради анкети. За цими відповідями ми розуміємо, який рівень догляду потрібен, чи можемо ми його забезпечити і скільки це коштуватиме. Розмова займає близько десяти хвилин.

Якщо стан вимагає лікарняного нагляду — ми так і скажемо. Брати людину, якій потрібен стаціонар, заради заповненого місця ми не будемо.

Приїжджаєте подивитися. Домовляємося про день, але не про точну годину — так ви побачите звичайний день, а не підготовлений.

Дивіться на дрібниці: запах у коридорі, чи одягнені мешканці, чи є в кімнатах особисті речі, чи розмовляє персонал із людьми. Поговоріть з іншими мешканцями без персоналу поруч.

Якщо є можливість — привезіть саму людину. Рішення, ухвалене разом, приживається набагато краще за поставлене перед фактом.

Потрібні паспорт, ідентифікаційний код, виписка з лікарні або довідка від сімейного лікаря з призначеннями, флюорографія. Повний перелік залежить від стану — скажемо після розмови.

Договір читайте до підписання, а не після. У ньому має бути прописано: що входить у вартість, за що доплата, як змінюється ціна при зміні стану, умови розірвання. Усні домовленості не рахуються.

Допомагаємо з переїздом. Візьміть звичний одяг, засоби гігієни, окуляри, слуховий апарат, ліки в заводській упаковці і кілька фотографій із дому — дрібниці з минулого життя помітно полегшують перші дні.

Перший тиждень тримаємо родину на зв’язку щодня. Адаптація буває важкою, особливо при деменції: людина проситься додому, може відмовлятися від їжі. Це нормальна реакція на зміну середовища, а не ознака помилки.

Радимо в перші дні приїжджати, але ненадовго. Довгі візити з прощаннями щоразу починають адаптацію спочатку.